Przypominamy najciekawsze teksty opublikowane w kwietniowym wydaniu "Jestem ze Wschowy". Zachęcamy do lektury wywiadu z Panią Oksaną i Panią Mariną z Charkowa na Ukrainie. 

Ucieczka z Charkowa

Przez nasz punkt konsultacyjny w ratuszu przewija się dziennie mnóstwo uchodźców uciekających z Ukrainy. Każda osoba to wojenna historia, to strach i tęsknota za tymi, których zostawili w swojej ojczyźnie. Swoją historią podzieliły się z nami Pani Oksana i Pani Marina, które przyjechały do Wschowy uciekając z Charkowa na Ukrainie.

KP: Skąd i z kim Panie przyjechały do Polski?
O: Ja przyjechałam z Charkowa ze swoimi dziećmi, bliźniętami. Razem ze mną przyjechała moja bratowa z Kijowa, razem z dzieckiem. Później dojechała do nas babcia. A tu obok mnie moja sąsiadka, Marina.
K: Czym zajmowałyście się Panie przed 24 lutego?
O:Ja jestem psychologiem z wykształcenia. Moja bratowa pracuję on-line w firmie wydającej certyfikaty medyczne. A nasza babcia jest emerytką.
Ż: Oksana, a gdzie są Wasi rodzice?
O(przez łzy)...Od pierwszego dnia wojny rodzice są odcięci od Ukrainy, mieszkają przy samej granicy z Rosją, w mieście Wołczńsk. Tam był jedyny most, który wysadzono i nie ma możliwości wyjazdu...Wczoraj rozmawiałam z mamą, powiedziała, że kończą się im leki, jedzenie, woda. Zadzwoniłam więc do brata, który walczy na wojnie i prosiłam, żeby ewakuował rodziców. Odpowiedział, że to nie jest możliwe, nawet czołgiem tam nie wjedziesz, tam już przechodzi linia frontu. Stamtąd można wyjechać, ale tylko do Rosji...
K: Czy żyjąc na Ukrainie, obserwując sytuację polityczną, spodziewaliście się, że Rosjanie zaatakują?
O: Nigdy nie myśleliśmy, że Rosja zaatakuje. Tak naprawdę ludzie obserwowali, co się dzieje, już od 1991 roku, w momencie ogłoszenia Ukrainę państwem niezależnym. Rosja nie chciała się z tym pogodzić, to trwało łatami i miało ukryty charakter.

M: 24 lutego, pamiętam dokładnie, rano piekłam chleb... Włożyłam bochen do piekarnika i usłyszałam huk. Myślałam, że to coś z piekarnikiem, ale spojrzałam przez okno, a tam niebo zgęstniało od strzelających samolotów. Zrozumiałam, że zaczęła się wojna.
K: W którym momencie podjęliście decyzję, że trzeba uciekać z kraju?
O: Przez pierwsze dni myśleliśmy, że szybko się zakończy. Ale kiedy za naszym budynkiem zatrzymał się czołg, a później spalili szkołę... Zrozumiałam, że nie wiadomo ile to potrwa i trzeba uciekać. Do tego na osiedlu stanął zestaw przeciwlotniczy. Rzeczywistość stała się przerażająca... Byliśmy zmuszeni schować się w piwnicy, było bardzo zimno, na zewnątrz -13 stopni. Dzieci spały w ubraniu i obuwiu. Non stop miasto ostrzeliwali snajperzy, nie wolno było wychodzić z domów. Przekazywaliśmy sobie z ukrycia informacje, w jakich godzinach wojska rosyjskie zaprzestawały ostrzału, chyba z powodu posiłków żołnierzy. I tak uciekliśmy rano, kiedy jedli śniadanie... W tych piwnicach do dzisiaj zostało wiele starszych,  schorowanych ludzi.
K: Jak zniosły to wszystko Wasze dzieci, ten strach o to co będzie jutro?
O: Kiedy schroniliśmy się w piwnicy, dzieci pytały mnie: "Co będziemy dzisiaj jeść?". Odpowiadałam na przykład: "barszcz, ziemniaki". Za kilka dni to same pytanie: "Co będziemy dzisiaj jeść?", odpowiedziałam wtedy: "Jedzenie", a parę dni później: "Mamo, czy będziemy dzisiaj jeść?". Wciąż nerwowo reagują na dźwięki syren, budzą się w nocy...
K : Jak wyglądała Wasza podróż do Polski?

M: Mężczyźni odwozili nas do granicy samochodem z dziećmi, ale niektórzy wybrali pociąg. Na pociąg w Charkowie czekały tłumy, ludzie stali po 2 – 3 dni żeby wsiąść, nie można było zabrać żadnych dużych bagaży.
O: Samochodem do granicy jechaliśmy 13 dni, mimo, że trasa na kilkanaście godzin. Wszędzie już były duże braki paliwa, nie mogliśmy poruszać się w nocy, bo był zakaz. Uciekając mijaliśmy rosyjskie czołgi i wozy wojskowe. Na granicy pożegnaliśmy mężczyzn i ruszyliśmy na polską stronę. Na granicy po polskiej stronie wolontariusze nakarmili nas, dzieci dostały słodycze i smakołyki. Nie spodziewaliśmy się tego, że obcy ludzi będą tak ciepło nas witać, jesteśmy za to bardzo wdzięczni...
K: A jak potoczyły się Wasze losy już w Polsce? We Wschowie?
M: Szczęście uśmiechnęło się do nas, że przyjęła nas rodzina Pana Ryszarda z Dębowej Łęki. Syn Pana Ryszarda oddał nam cały swój dom. Wszyscy sąsiedzi są bardzo pomocni, podarowali nam ubrania, zabawki, jedzenie. Tęsknimy za naszą Ukrainą, ale tu znaleźliśmy bezpieczne schronienie.  
K: Jak odnalazły się tutaj Wasze dzieci?
O: Dzieci chodzą do szkoły, do jedynki (SP nr 1 przyp. red.). Dostały w prezencie nowe plecaki, pisaki i zeszyty. Nauczyciele są bardzo pozytywni i zawsze uśmiechnięci podchodzą do dzieci, starają się, jak mogą, żeby we wszystkim im pomóc. A polskie dzieci są nadzwyczajne!  Wzięły pod swoją opiekę nasze dzieci, nie odchodzą od nich ani na krok, zawsze pomogą, częstują smakołykami... My jesteśmy naprawdę pozytywnie zaskoczeni całą tą sytuacją i nie wyobrażamy sobie, co zrobilibyśmy bez Was, bez Waszej pomocy i opieki. Jesteśmy bardzo wdzięczni wszystkim i dziękujemy każdemu z osobna, kto pomaga nam przeżyć te ciężkie czasy dla nas i naszej kochanej Ukrainy.

Втеча з Харкова

Через наш консультаційний пункт у ратуші щодня проходить багато біженців, які тікають з України. Кожна людина – це історія війни, це страх і туга за тими, кого залишили на батьківщині. Пані Оксана та пані Марина, які приїхали до Wschowa, тікаючи з Харкова в Україні, поділилися з нами своєю історією.

KP: Я приїхала із Харкова з дітьми, близнюками. Зі мною разом із дитиною приїхала моя невістка з Києва. Згодом до нас приїхала бабуся. А ось поруч зі мною сусідка Марина.

K: За фахом я психолог. Моя невістка працює онлайн в компанії, яка видає медичні сертифікаты. А наша бабуся пенсіонерка.

Ż: З першого дня війни мої батьки були відрізані від України, вони живуть на самому кордоні з Росією, у місті Волчанськ. Був єдиний міст, який підірвали і через нього не можна проїхати... Вчора я розмовляла з мамою, вона сказала, що у них закінчуються ліки, їжа, вода. Тому я зателефонувала своєму братові, який воює на війні, і попросила його евакуювати моїх батьків. Він відповів, що не можна, навіть з танком не потрапиш, там лінія фронту. Звідти можна виїхати, але тільки в Росію...

K: Живучи в Україні, спостерігаючи за політичною ситуацією, ви очікували нападу росіян?
O: Ми ніколи не думали, що Росія нападе. Насправді люди спостерігали за тим, що відбувається з 1991 року, коли Україна була проголошена незалежною державою. Росія не хотіла це приймати, це тривало багато років і було приховано.

M: 24 лютого, я точно пам’ятаю, зранку пекла хліб... Я поставила хліб в піч і почула тріск. Я подумала, що це щось із духовкою, але я подивилась у вікно, а небо було вкрите літаками. Я зрозуміла, що війна почалася.

K: У який момент ви прийняли рішення втекти з країни?
O: Перші кілька днів ми думали, що це скоро закінчиться. Але коли за нашою будівлею зупинився танк і згоріла школа... Я зрозуміла, що це триватиме добро, і мені довелося тікати. Крім того, між будинками встановили зенітний комплекс. Реальність стала жахливою... Ми змушені були ховатися в підвалі, було дуже холодно, надворі -13 градусів. Діти спали в одязі та взутті. Місто весь час обстрілювали снайпери, виходити з будинків було заборонено. Ми таємно передавали інформацію про години, коли російські війська припиняли вогонь, ймовірно, через обід солдатів. І так ми втекли вранці, поки вони снідали... До сьогодні в цих підвалах залишилося багато людей похилого віку, хворих.

K: Як ваші діти витримали все це, цей страх перед тим, що буде завтра?

O: Коли ми сховалися в підвалі, діти запитали мене: «Що ми сьогодні будемо їсти?». Наприклад, я б відповіла: «борщ, картопля». Через кілька днів було те саме питання: «Що ми сьогодні будемо їсти?», я відповіла тоді: «Їжу», а через кілька днів: «Мамо, ми будемо сьогодні їсти?». Вони все ще нервово реагують на звуки сирен, прокидаються вночі...

K : Якою була ваша подорож до Польщі?

M: Чоловіки довезли нас до кордону на машині з дітьми, але деякі вибрали потяг. У Харкові на потяг чекали натовпи, люди стояли 2-3 дні, щоб сісти, не було можливості взяти великий багаж.

O: До кордону ми їхали на машині 13 днів. Пального вже скрізь не вистачало, вночі ми не могли пересуватися, бо була заборона. Рятуючись, ми проїхали дивом повз російські танки та військову техніку. На кордоні ми попрощалися з чоловіками і вирушили на польську сторону. На кордоні з польської сторони волонтери нас годували, діти отримали солодощі та смаколики. Ми не очікували, що незнайомі люди зустрінуть нас так тепло, ми дуже вдячні за це...

K: А як склалася ваша доля в Польщі? У Всхові?
M: Нам пощастило, що нас прийняла родина пана Ришарда з Дембової Ленки. Син пана Ришарда віддав нам увесь будинок. Всі сусіди дуже привітні, дають одяг, іграшки, їжу. Ми сумуємо за своєю Україною, але тут ми знайшли притулок.

K: Як ваші діти тут себе почувають?
O: Діти ходять до школи. (Початкова школа No1, прим. ред.). Їм подарували нові рюкзаки, фломастери та зошити. Вучителі дуже позитивні та завжди усміхнені, підходять до дітей, всіма силами намагаються їм у всьому допомогти. А польські діти дивовижні! Вони дбають про наших дітей, не залишають їх ні на крок, завжди допомогаюуть, пригощають смаколиками... Ми дійсно дуже здивовані всією ситуацією і не уявляємо, що б ми робили без вас, без вашої допомоги та турботи. Ми дуже вдячні всім і кожному, хто допомагає нам у ці важкі для нас і нашої рідної України часи.

Rozmawiała KP, tłumaczyła JG.